Великий Четвер у літургійному досвіді Церкви є днем встановлення Євхаристії. У класичному богословському дискурсі це таїнство значно об’ємніше, ніж окремий сакраментальний знак життя Церкви або як символ чи звичайний спомин про подію Тайної Вечері у Сіонській горниці. Як на мене такий погляд занадто спрощений.
У Євхаристії криється щось значно базовіше і глибше. Через таїнство Тіла і Крові Христом проголошується (укладається) Новий (вічний і незмінний) Союз Бога зі своїм народом. Головна ідея союзу цілком очевидна ще зі старозавітніх форм завіту (союзу): вірність у дотриманні союзу людини своєму Богові – це відповідь на вірність Бога людині. Саме через Євхаристію ми, Церква, стали народом Божим. Ми стали цим народом, але теж постійно знову і знову стаємо ним. Ця реальність Нового Завіту (Союзу) безконечно уприявлюється у житті Церкви. Євхаристія Нового Завіту стає найбільш зримим і відчутнім спосібом духовної ідентифікації Церкви (усіх її членів) з Христом. Час без Євхаристії мав би бути періодом болючого досвіду незаповненості нашого духовного життя. Це спосіб осмислення євхаристійного дару, спосіб пошуку його ще невідкритих змістів, нагода для нових оцінок і усвідомлень. Відкриття Євхаристії і відкриття себе на Євхаристію.
Найбільша драма цьогорічної Пасхи не у тому, що хтось може сісти за стіл без окропленого у Церкві пасхального кошика, як і не у тому, що можливо разом не зберуться усі члени родини, не у тому, що хтось не почує радісного дзвону-благовісника у храмі. Це все, як на мене, дуже марґінальне у порівнянні з Євхаристією. Християнство Церкви – це вірність знакові цього союзу. Вірність Христу – це вірність Євхаристії.
Таїнство Євхаристії далі звершується. Але немає дуже важливої складової – народу-причасника, задля якого Христос звершує його. Цей факт ставить ряд вкрай складних питань: ось хоча б деякі з них – чи комфортно ми чуємося без Євхаристії? Чи відчуваємо що нам чогось бракує? Чи можливо чуємося приблизно так “немає, то немає, якось обійдемось”? Чи ми, як Церква, достатньо ревно і уважно шукали можливості не полишити народ Божий без цього знаку Пасхального Таїнства – Євхаристії? Не впевнений!
Згідно опису євангелістів після звершення першої Євхаристії слідує ще один важливий знак – умиття Христом ніг апостолам. Після Божественної Трапези Ісус встає аби служити своїй Церкві – апостолам. Не важко відчитати тут цілком виразні паралелі головного послання Христа – служити. У цьому жесті Ісус пропонує виразний мандат – служити один одному. Властиво Церква сповняється харизмою служіння найбільше тоді, коли є Євхаристійною. Церква стає здатною служити лише у відповідь на служіння Христа їй самій. Христос – це служитель Таїнства Євхаристії для нас і задля нас.
Останні дні мережу заполонили новоукладені чини (молитви) благословення пасхального столу – яєчок, ковбаски, і т.д. Але, на жаль, я майже жодного слова не почув про альтернативні пошуки причастити Христа народо Божий справжньої Пасхи, бо “Христос – наша Пасха”. Може це тест для нашої віри і вірності Новому Завітові? Яка ця віра – ковбасно-яєчна чи таки Євхаристійна? Спробуйте себе протестувати, запитавши: чи Вам справді бракує Євхаристії?
Історичне християнство переживало різні періоди, коли не було величних соборів, торжественних празденств, богословських досліджень, але не було жодного дня, щоб з Церквою не було Євхаристії. Знак Союзу, знак єдності Бога і його народу! Знаком того, що ми Він є справді наш Бог.
Ще один дуже болючий для мене досвід часу паднемії – людні супермаркети, ринки? Чи не причиною цього є ті, які здається залюбки заробляють чергові капітали, не особливо переймаючись нормами безпеки. Нещодавно знайомий надіслав мені фото з супермаркету, де люди і близько не зберігають дистанції, ходять без масок, тощо. Якщо мова йшла б тільки про їжу, то це ще якось можна зрозуміти. Але ж ні – купляють будівельні матеріали, побутові речі і жодної реакції ні влади, ні поліції. Чому такі подвійні стандарти? Чому така принциповість лише у один бік – до храмів, де людей і так на пальцях рук, а там – жодної реакції? Мене це якось насторожує. Все виглядає дуже однобоко. Ми, як Церква, звісно відповідальні щодо вимог безпеки, але члени Церкви – це теж громадяни суспільства, які зобов’язані апелювати до тих, які є власниками «ашанів», «рукавичок», “епіцентрів” і т. д. Чому мовчить влада, де принциповість органів правопорядку? Можливо тут справа лише у ціні питання? Дуже прикро! Якщо ми, як суспільство, єдині і відповідальні у солідарності такого складного часу, то давайте справді будемо такими скрізь.
У останні тижні можна спостерегти вкрай корисні волонтерські ініціативи відносно забезпечення літніх людей продуктами, відлагоджено працюють сервіси доставки їжі до домівок. Мені подумалось, а як ми, як Церква, у цьому сенсі відносно Євхаристії? Як там наші віряни чуються без неї? Чи хотіли б вони причаститися на Пасху, чи просять вони нас, священників, про це? Чи може їхня основна потреба лише у благословенні ковбасок і яєць? Це добре питання, друзі! Може ми, як Церква, десь недопрацювали?
На моє глибоке переконання цілком реально і можливо було б розносити Євхаристію для народу Божого, як це було у первісний період життя Церкви.
– В сухих дарах – до під’їздів, де живуть наші віряни. Чи це реально? Так, звісно! Але чи у всіх нас (у духовенства і вірян) є бажання цього – не знаю!
– Чи достатньо відповідально ми шукали способи, щоби кров Церкви не переставала текла венами Церкви? Якось не впевнений!
– Чи доклали ми достатньо ревності і креативності у цьому? Не впревнений.
– Чи «залишайтеся вдома» є достатньою і єдиною відповіддю у контексті цьогорічного Великого Четверга, коли Христос встановий Новий Завіт у своїй крові? Я не впевнений.
Пасха не тоді, коли ми відчуємо пахучий шматок освяченої паски і ковбаски, а коли ми дихатимемо духм’яністю Євхаристійного Христа, у наших венах тектиме кров Нового Завіту, а радість Пасхи сповнятиме серце непроминаючим торжестом Христа-Життєдавця, переможця аду і смерті.
